Леонід Кучма: «У Європу треба йти з дієздатною державою, а не з простягнутою рукою»

Останнім часом Леонід Кучма інтерв’ю не дає. Практично нікому. Пояснює це великою завантаженістю важливими справами, особливо своєю виключно непростою участю у мінському переговорному процесі. І його, очевидно, чисто по-людськи можна зрозуміти. Але 80-річний ювілей, який президент Кучма відзначатиме наступного місяця, все ж таки спонукав мене зробити спробу записати розмову з людиною, яка у новітній історії України залишила чи не найпомітніший слід.

За майже тридцять років знайомства таких розмов у нас із Леонідом Даниловичем було записано чимало. Різних. І з різних приводів. І навіть у різних країнах під час численних державних візитів за часів його президентства. Але цього разу він постійно відкладав зустріч, пояснюючи: ну, ти ж, мовляв, сам бачиш, не до цього зараз. Та й є багато речей, через які я деякі теми деталізувати просто не можу. У державних інтересах. І знову оте: «Ну, ти ж сам розумієш…» Аж раптом подзвонив: «Добре, приїжджай. Але давай зразу домовимось — без отих ювілейних реверансів. Не час. Давай краще поговоримо про наболіле». Про наболіле, так про наболіле.

Зустрічав мене Леонід Данилович на ганку своєї давнішньої президентської дачі, що у Кончі-Заспі під Києвом. Стояв по-спортивному підтягнутий, як завжди енергійний, готовий до роботи. Лише втомлений погляд видавав накопичену напругу останніх важких місяців. Говорити про Мінськ погодився не одразу. Тим більше, що якраз на цьому тижні — черговий раунд переговорів. У робочому кабінеті про підготовку до наступного ювілею майже нічого не свідчило. Ну хіба що десятки важких коробок з найвищими державними нагородами Німеччини, Сполучених Штатів Америки, Франції, Великої Британії… Помітивши мій погляд, пояснив: «Та оце, мабуть, уперше вирішив зібрати їх до купи. Все руки не доходили…» Стоси паперів з численними правками свідчили і про те, що підготовка біографічних спогадів триває щодня.

— Майже чотири роки ви виконуєте непросту місію представника України в Тристоронній контактній групі з мирного врегулювання ситуації на Донбасі (ТКГ), брали участь майже в сотні її засідань у Мінську. Зрозуміло, що все це пов’язано з перельотами, з далеко не приємними розмовами тощо. І, я так розумію, все це на громадських засадах. Водночас в Україні багатьма політиками мінський процес гостро критикується. Як ви думаєте, чому?

Причини різні. Ми часто видаємо бажане за реальність. Але в житті так не буває. Тим більше у міжнародних відносинах. Варто згадати результативність подібних форматів щодо розв’язання проблем Нагірного Карабаху, Придністров’я, Абхазії і Південної Осетії та інших. «Віз» цих проблем досі не зрушився з місця. Зверніть увагу — в усіх пострадянських конфліктах вирішальне слово залишається за Росією. А тепер хочу поставити питання вам: чому під Мінськими домовленостями стоять підписи членів Тристоронньої контактної групи, а не представників «Нормандського формату»? Чи не тому, що у них не було впевненості, що ці домовленості будуть виконуватися? Звісно, за винятком України. Хоча треба віддати належне тому, що завдяки цим домовленостям було зупинено повномасштабні бойові дії.

Не слід також плутати «Нормандський формат» з Тристоронньою контактною групою, коли мова йде про відповідальність або кінцевий результат. Тристороння контактна група — це лише майданчик для здійснення контактів відповідних сторін у пошуку варіантів узгодження існуючих позицій. І не більше. У ТКГ немає ніяких прав, є лише обов’язки. ТКГ навіть не є консультативно-дорадчим органом. Таким органом є група міністрів закордонних справ країн — учасників «Нормандського формату». ТКГ працює в рамках Мінських домовленостей, у фарватері рішень «Нормандського формату».

Складається враження, що ті, хто критикує Мінські домовленості, не хочуть задуматись над тим, хто реально стоїть за цією проблемою (маю на увазі Росію і насамперед В. Путіна). Це перше. І друге — наскільки готові на більш рішучі дії лідери країн Заходу, до яких Україна апелює? Адже остання зустріч у нормандському форматі була ще в жовтні 2016 року в Берліні.

— З якими думками та емоціями згадуєте свої президентські роки? Чи погоджуєтесь з думкою про те, що основним результатом вашого президентства є економічні досягнення — українське економічне диво 2000—2004 років?

Насамперед нагадаю, що вислів «українське економічне диво» прийшов у масмедійний простір із Заходу, де такої думки дотримувалися ряд авторитетних експертів та політиків Заходу, зокрема і Збігнєв Бжезинський. Докладніше про це поговоримо далі. А зараз хочу дещо нагадати. Коли кажуть про падіння лише за один 1994 рік ВВП на 23 відсотки, як і про сторазове (10 255 відсотків) підвищення роздрібних цін (інфляції), то фахівці розуміють, що йдеться не лише про системну деградацію економіки, а про найнебезпечніше — фактичну втрату дієздатності держави. Що підтверджують дочасні парламентські та президентські вибори 1994 року. Я не перебільшую. Саме у той період у світовому масмедійному просторі стали поширювати маячню про Україну як «державу, що не відбулася», про «відсутність у нашого народу генів державності», про невідворотність політики реваншизму. Тоді йшлося не просто про найкритичнішу ситуацію в становленні нашої державності, а про реальність проблеми «бути чи не бути», фактичне відтворення трагічної ситуації 1920-х років.

Саме цим і визначалась основна проблема моєї діяльності як президента — відтворення дієздатності держави. Я це добре усвідомлював ще до того, як прийшов на Банкову. Говорити про економічні зрушення без вирішення головного — проблеми дієздатності держави — було б маніловщиною. Такою хворобою ніколи не хворів і не хворію зараз. Тому в підсумках своєї президентської діяльності на перше місце ставлю головне і визначальне — розбудову української держави в її якісно нових функціональних реаліях, забезпечення не на словах, а на ділі її керованості, інституційної дієздатності.


* Рівно 24 роки тому, 19 липня 1994-го, Леонід Кучма вперше обійняв посаду голови держави після перемоги над Леонідом Кравчуком на позачергових президентських виборах. Тоді відбулася мирна передача влади і ніхто навіть уявити не міг, які випробування чекають Україну…

— Чи вважаєте ви справді унікальним досягненням вашого президентства 8,4 відсотка зростання економіки?

— А хіба ні? Згадані вами 8,4 відсотка — середньорічний показник зростання економіки за п’ять років моєї другої каденції — 2000—2004 роки. Він виявився найвищим показником зростання ВВП того періоду в Європі і фактично (за винятком Китаю) у світі. Водночас забезпечив максимально урівноважений валютний курс гривні — 5,4—5,3 гривні за долар, що нині здається фантастикою. Згаданий вами показник — свідчення позитивного платіжного балансу та оптимальних параметрів бюджетного дефіциту, зростання економіки насамперед за рахунок власних накопичень, капіталізації прибутків, які не виводилися в офшори, а інвестувалися в розвиток. Ще один важливий наслідок — випереджаючі темпи зростання реальних доходів населення.

— І що саме в цих результатах було, на ваш погляд, визначальним?

Створення на засадах довіри функціонально дієздатної, орієнтованої насамперед на використання внутрішніх ресурсів інвестиційної моделі економіки. Хіба ж не є унікальним результатом зростання за п’ять років ВВП у 2,1 раза, а інвестицій — у 3,2 раза? Добре відомо, що основою «економічного дива» Німеччини у 1948—1952 роки були інвестиції за «планом Маршалла». У сучасних цінах це близько 70 мільярдів доларів. Зазначу й інше. За існуючими оцінками, лише в 1990-х роках фінансова підтримка реформ у Східній Німеччині (колишній НДР) сягнула 1,3 трильйона євро. На початку 1990-х років сусідній Польщі списали борги на суму понад 40 мільярдів доларів. Ми ж проблему інвестицій вирішували в основному за рахунок внутрішніх джерел.

За розрахунками Держкомстату у 2004 році інвестиції в основний капітал за рахунок власних коштів підприємств становили майже 62 відсотки, тоді як надходження з-за кордону — всього шість відсотків. Добре розумію неоднозначність цієї позиції. Я за іноземні інвестиції, за кредити МВФ, робив все можливе і неможливе щодо їх зростаючої динаміки. Однак є у цьому й інша сторона. Це інвестиційна самодостатність вітчизняної економіки і граничні параметри зовнішньої (насамперед державної) заборгованості. За стандартами ЄС, їх критична позначка — 60 відсотків ВВП. Ми ж мали у ці роки майже вдвічі менші параметри. А що у нас нині? Зовнішній борг України наближається до 90 відсотків ВВП. Його обслуговування лише у цьому році сягне майже п’яти мільярдів доларів. Пояснювати цю ситуацію навряд чи є потреба. Тож досягнуте в економіці потрібно оцінювати і з цих позицій. Економічне диво української економіки базувалося на відповідних чинниках. Це, власне, те, що в економіці я залишив своїм наступникам. Можу про це говорити з належною гідністю.

Звісно, що у вирішенні надскладних системних завдань економічної політики — демонтажу основних підвалин адміністративної економіки соціалістичного спрямування і утвердження ринкової ліберальної економіки капіталістичного вмісту, її наповнення соціальними індикаторами, формування середнього класу, національної середньої та крупної буржуазії, здатних конкурувати на світовому ринку, фінансово-промислових лідерів, — залишилося багато невирішених завдань. Йдеться і про окремі помилкові рішення. Бракувало досвіду. Далеко не в усьому коректними були й зовнішні рекомендації. З позиції сьогодення вони стають більш очевидними. Однак зроблене — це наш власний досвід, яким не- можна нехтувати.

— Що ви відчували, залишаючи президентську посаду?

— Тоді я щиро вірив, що перед Україною розкриваються хороші перспективи. Станом на 2004 рік були сформовані всі необхідні інститути державності, ринкової економіки, ліберальної демократії. У соціальній сфері вдалося подолати небезпечні преференції державного патерналізму. Йшов процес відтворення національної ідентичності, відродження української мови, культури, духовності, релігії. Ми успішно крок за кроком вирішували ці питання. Все це робилось без зайвого галасу, політичної тріскотні, системно і послідовно. Тому у мене, можливо, навіть більше, ніж у будь-кого, виникає гірке розчарування, що в наступні роки всі ті позитивні процеси зайшли в глухий кут.

Найбільше турбує затяжна стагнація в економіці. Не схильний думати, що це зумовлено лише зовнішніми чинниками. Попри всі гучні декларації, владі, на жаль, не вдалося сформувати дієздатну конструкцію економічних перетворень, яка б забезпечила не лише подолання стагнаційних процесів, а й, що вкрай необхідно, випереджаючі темпи зростання.

— Добре. А тепер конкретніше. Свого часу серед директорів українських підприємств вас називали головним конструктором промислової політики. Щось кардинально, на ваш погляд, у цій політиці змінилося?

Довіра до державної політики — вагомий чинник насамперед інвестиційного процесу, детінізації економіки. Але я хотів би звернути увагу на інше. На складнощі, з якими ми зіткнулися. За класичними канонами ринкової економіки політика держави позбавляється можливості галузевого регулювання. Це функція ринку. Хочеш, щоб ринок працював — не заважай йому робити свою справу. Ми ж свідомо застосовували адресно диференційовані інструменти підтримки підприємств базових галузей — насамперед енергетики, металургії, аерокосмічної галузі, літако- і суднобудування, сільського машинобудування та інше. За це нас критикували партнери з ЄС. МВФ і Світовий банк позбавляли кредитів. Однак ми робили свою справу.

Розумів тоді і розумію зараз усі колізії, що супроводжують ці процеси. Однак простих рішень в економічній політиці взагалі не існує. Нам за будь-яких умов потрібно було зберегти хребет української індустрії. Це питання життя і смерті. Хочу нагадати вашим читачам ситуацію, в якій ми стартували. Тільки за один 1994 рік промислове виробництво скоротилося на 27,8 відсотка. Виробництво збиткове, зарплата не виплачується. Фактично зупинилися підприємства базових галузей — машинобудування, металургії, хімії та енергетики, військово-промислового комплексу. Я звик називати речі своїми іменами — йшлося не просто про прогресуючу деіндустріалізацію, а фізичне знищення промислового потенціалу економіки. Потрібно було не просто зупинити ці процеси, а й сформувати якісно нові, розраховані на тривалу перспективу основи промислового розвитку держави. Спробуйте уявити собі, в якій ситуації опинився новообраний президент — висуванець промислового корпусу. Готових рішень не існувало ні у нас, ні у міжнародних фахівців, які щиро хотіли нам допомогти. В пошуках оптимальних рішень потрібно було спиратися на власний досвід, на інтелектуальний потенціал своєї команди, директорського корпусу, ризикувати. У підсумку нам вдалося не лише досягти наміченого, а в деяких принципових позиціях піти далі передбачуваного.


* Леонід Кучма і головний редактор «ФАКТІВ» Олександр Швець. Фото Валерія СОЛОВЙОВА

— Ви нічого не сказали про аграрну політику. Для багатьох було несподіваним те, що до глибини душі промисловець Кучма став успішним менеджером аграрних перетворень.

— У мене були кваліфіковані помічники.

— Хто?

Хай інші не ображаються. Однак назву лише одне прізвище — директор Інституту аграрної економіки, який за моїм призначенням обіймав посаду віце-прем’єра по селу, — Петро Саблук. Зважте і на те, що моїм першим указом з питань економічної політики після оприлюднення у Верховній Раді п’ятирічної програми «Шляхом радикальних економічних реформ» був указ про земельну реформу (листопад 1994 року). В указі йшлося дійсно про чи не найбільш значущі радикальні економічні перетворення постсоціалістичної історії нашої держави — роздержавлення земель сільськогосподарського призначення і їх безкоштовну передачу через систему паювання у власність тих, хто її обробляє. Доречно нагадати, що передача у приватну власність присадибних ділянок (так звана мала приватизація земель) здійснювалася також за моїм на той час прем’єрським декретом. Подобається це комусь чи ні, але ж факт залишається фактом: земля утвердилася в Україні у формі приватної власності за нормативними документами Кучми. Системна перебудова АПК на ринковій основі розпочиналася з цього — із запровадження приватної власності на землю.

Відповідно до указу було розпайовано 27,5 мільйона гектарів сільгоспугідь, 6,8 мільйона громадян — мешканців сіл — отримали, ще раз повторюю, безкоштовно право на земельну частку, яка в середньому по країні становила 4,2 гектара. Щоб читач зрозумів масштабність зробленого, зазначу, що у Польщі, яка є одним із провідних виробників аграрної продукції в Євросоюзі, площа сільськогосподарських угідь складає 15,9 мільйона гектарів. Яка вартість переданих селянам земель? На це питання зможе дати відповідь лише конкурентний ринок земель, якого у нас ще немає. Однак очевидним є те, що йдеться не про мільйони, а про десятки мільярдів доларів. Існує загальна світова тенденція — вартість землі постійно зростає. Це стосується і нас.

Вирішення питань земельної реформи, яка ставила крапку на давно збанкрутілій системі соціалізації аграрного виробництва, супроводжувалося шаленим опором лівої опозиції. Навіть важко собі уявити — керівництво Верховної Ради більше десяти років порушувало питання про застосування вето до відповідного указу. Однак безперспективно. Ціною неймовірних зусиль нам вдалося відстояти свою позицію.

— Вам нерідко закидали недооцінку малого підприємництва.

— Категорично не погоджуюсь я з такими закидами. За максимально стислі терміни мені вдалося здійснити надважливі кроки в напрямку малої приватизації, яка створювала фундамент малому і середньому підприємництву. Якщо в 1992—1994 роках було приватизовано близько десяти тисяч малих підприємств, то лише в 1995—1996 роках — майже 50 тисяч. Це дані офіційної статистики. Робив все можливе і неможливе, щоб зменшити податкове навантаження на малий бізнес, захистити його від рекету. Я визнаю, що у нас не вистачало ресурсів захистити підприємців від чиновницького свавілля. Однак це не зменшує значущість зробленого.

— І все ж, чому відсоток малого бізнесу лишався нижчим, ніж у інших країнах?

Все залежить від структури економіки. Українська промисловість — це насамперед металургія, хімічна промисловість, вугледобування, важке машинобудування, літако- і суднобудування, оборонні підприємства, космічна галузь. Зрозуміло, що це сфери не малого, а великого і середнього підприємництва. Польща демонструє нині високий показник малого і середнього бізнесу лише після того, як фактично повністю втратила підприємства вищезгаданих галузей. Я цього не хочу.

Не поділяю у цьому зв’язку й постійне цькування великого капіталу, який ніколи не був і нині не є антиподом малого бізнесу. У них різні сфери економічної діяльності. Рішуче налаштований проти олігархії — зрощування великого капіталу з чиновництвом, політичною бюрократією. Однак це проблема іншого гатунку. Південна Корея (як і низка інших успішних нині держав) змогла піднятися з фактичного дна економічних результатів до статусу однієї з найбільш розвинутих країн світу завдяки офіційній політиці стимулювання великих, здатних конкурувати на світовому ринку національних фінансово-промислових гігантів. Ми ж ніби не бачимо очевидних речей.

Мене весь час намагалися переконати в тому, що розвиток фундаментальних галузей економіки, де об’єктивно застосовується великий капітал, — прерогатива Заходу. Радий тому, що ми не піддалися цим «доброзичливим» порадам. Хотів би, щоб влада і суспільство в цілому усвідомлювали цю, як на мене, незаперечну істину.

— Леоніде Даниловичу, загальновідомо, що у своїй зовнішній політиці ви керувались принципом багатовекторності. Свого часу вам вдалося не посваритись зі Сходом і водночас оголосити стратегічний курс на поглиблення євроінтеграційних процесів, набуття в перспективі членства в ЄС, вступ України до НАТО. І зараз ви вважаєте, що політика багатовекторності була ефективною? Чи лише на той проміжок часу?

Відверто кажучи, мене дивує примітивність дискусій на цю тему. Справа не в тому, що я прихильник багатовекторної політики. Моновекторна політика — це, зазвичай, політика залежних країн. Для демократичних країн багатовекторна політика — аксіома. Це особливо важливо для України, яка знаходиться між Росією, з одного боку, і країнами ЄС і НАТО — з іншого. Якщо хочеш миру, підтримуй насамперед добросусідські відносини. Іншого просто не дано. Скажу більше. Україна, відгороджена від Росії кам’яним муром, менш цікава Заходу, ніж держава з розвиненою мережею економічних відносин із сусідніми країнами. Зрозуміло, що я не маю на увазі нинішню ситуацію відкритої військової агресії проти нашої країни. Я кажу про загальний принцип.

Акцентуючи увагу на цих питаннях, хочу з усією відповідальністю заявити: західний вектор зовнішньої політики був завжди для мене пріоритетним. Перші візити новообраного президента Кучми були не в Росію, а в Канаду — країну, яка першою визнала нашу незалежність і в якій проживає найбільша українська діаспора, а також у США. Відбувались поїздки не на благодійні сніданки чи протокольні заходи ООН, а на державні візити новообраного президента. Фахівці розуміють, що це означає. Тоді (22 листопада 1994 року) я і Білл Клінтон підписали Хартію українсько-американського партнерства, дружби і співробітництва, домовились про заснування українсько-американської комісії Кучма—Гор, підписали 14 інших документів нашого співробітництва.

Багатовекторність, якої я дотримувався, — це також два державних візити в Китай та два візити голови КНР Цзян Цземіня в Україну. Взаємини аналогічного рівня з країнами Південної Америки та інше. В нинішніх реаліях я все більше усвідомлюю значущість налагоджених добросусідських відносин з Польщею, моїх дружніх взаємин з Олександром Кваснєвським.

Думаю, що немає потреби окремо акцентувати і на багатоформатних аспектах повсякденної роботи по налагодженню євроінтеграційних процесів та наших відносин з НАТО. Завжди керувався і досі керуюсь тим, що євроінтеграційна стратегія нашої держави — це не справа політичного вибору. Це природний процес нашого повернення до власного дому, відтворення власного «я». Тому будь-яке політиканство у цьому процесі лише шкодить справі.


* «Багатовекторна політика — аксіома демократії, а моновекторну зазвичай проводять залежні країни», — вважає Леонід Кучма

— І все ж таки іноді лунають закиди на вашу адресу в нібито недостатній активності євроінтеграційного вектору зовнішньої політики. За вашим поданням програмний документ «Європейський вибір» Верховна Рада схвалила лише у 2002 році. Чим це пояснюється?

— Грати у клоунаду в цих питаннях я не збирався. Це не моя професія. Посудіть самі: країна, яка не в змозі прийняти власну Конституцію, запровадити національну валюту, країна, де дефіцит бюджету, який покривається прямою емісією НБУ, сягає майже сорока відсотків, де заробітну платню видають у багатьох випадках не грішми, а «натурпродуктами», де тіньова економіка сягає 60 і більше відсотків, де панує нічим не обмежений рекет, де на багатьох ділянках відсутні кордони і лишаються неврегульованими багато інших проблем… Така країна проситься (чи заявляє про своє прагнення до членства) в ЄС. Я на таке не здатний. Моя позиція у цьому питанні була і лишається однозначною: у Європу — з дієздатною державою, конкурентною економікою, зі сформованою національною ідентичністю, власним українським обличчям. У Європу — не з простягнутою рукою, а з належною гідністю. У Європу — із зацікавленістю Європи у нашій присутності. Все інше для мене було неприйнятним.

Не думаю, що я помилявся. Комплексна програма «Європейський вибір» була презентована суспільству і світовій громадськості лише у 2002 році з урахуванням відповідних обставин — негаразди, про які йшлося, на той час в цілому були подолані. Нагадаю лише про одну позицію: для подолання економічного відставання від ЄС необхідно як мінімум п`ять-шість відсотків зростання ВВП. Ми вже мали більше восьми відсотків. На той час нам вдалося вирішити основні питання нашого членства у ВТО, без чого не можна було й нагадувати про зону вільної торгівлі з ЄС. Значна частина суспільства демонструвала готовність до сприйняття ідеї членства України в НАТО й інше.

У відповідному напрямку ми рухалися темпом, який по суті визначався не нами, а нашими європейськими партнерами. Зважте у цьому зв’язку і на те, що у своїх відносинах з країнами пострадянського простору Європа (насамперед Берлін і Париж) зі зрозумілих причин віддавала перевагу Росії, погоджувалася з її «комендантською» функцією на теренах СНД. На цій основі формувалася вісь Берлін—Париж—Москва, яка мала відігравати відповідну функцію у вирішенні енергетичних проблем Європи. Не маю наміру коментувати цю ситуацію, однак це також реалії, з якими ми вимушені були рахуватися.

— І знову про наболіле. З Росією завжди було непросто підтримувати міждержавні відносини. Особливо в питаннях Криму, Чорноморського флоту. Однак свого часу вам вдалося і Мєшкова приборкати, і владнати кризу навколо Тузли. В обох випадках діяли максимально рішуче. Чи не були ці випадки, на ваш погляд, генеральною репетицією агресії Росії та зондажем рішучості української влади?

Без сумніву, це було саме так. З перших же днів існування незалежної України в Москві не припиняли думати, як нас повернути в їх імперську вотчину. Спочатку цьому не надавали необхідного значення. Відкриту військову агресію з російського боку повністю виключали не лише ми, а й західні спецслужби. Однак згодом ставало дедалі очевидніше, як і звідки «віє імперський вітер». То ж мєшковський сепаратистський демарш у Криму був не «місцевою» ініціативою, а складовою імперської стратегії Росії, яка започатковувалася. Лише тверда позиція української сторони дозволила безкровно погасити вкрай небезпечну ситуацію. Бо тоді йшлося про долю серцевини нашої держави — про соборність.

Не можна недооцінювати підписання у травні 1997 року великого договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією. Це вдалося зробити з урахуванням надскладних суперечностей у відносинах між нашими країнами. Вже тоді багатьом у Москві договір став поперек горла. Впливове російське видання «Независимая газета» назвала його «обманом века» і «зрадою» Бориса Єльцина. Я так не думаю. Договір відповідав об’єктивним реаліям. Особисто Єльцин розумів це. В цьому проявилась його державна мудрість. З великою повагою ставився і ставлюсь до цієї особистості. З ним було складно досягти узгодженої позиції. Однак узгоджене завжди виконувалося.

Далі було набагато серйозніше — Тузла, коли до українських кордонів нахабно почали насипати дамбу. Зрозуміло ж, з якими намірами. І знову тверда позиція України зупинила той демарш. Після Тузли, а тим більше після подій 2014 року (анексії Криму і окупації Росією частини Донбасу) у мене не залишилося сумнівів з приводу очевидного — путінська Росія хоче бачити Україну не стратегічним партнером, а васалом. Політика Кремля значною мірою акцентується на цьому. Що нині зрозуміло кожному.

— Зараз багато розмов точиться навколо великого договору з Росією. Доречне його існування під час війни?

Треба керуватись тим, що цей договір був потрібен в першу чергу Україні. В Росії, як я вже казав, існували достатньо впливові сили, що розглядали договір як такий, що суперечить національним інтересам. Договір був ратифікований лише в грудні 1998 року — через півтора року після підписання. Я неодноразово звертав увагу Єльцина на цю проблему, хоча розумів пікантність його становища. Якщо б тоді президентом Росії був не Єльцин, невідомо, чи взагалі договір був би підписаний чи ратифікований.

Нелегко це далось і нам. Прагнення до конструктивної співпраці з Росією і водночас до зміцнення суверенітету України — це не проста політика, а ризикована дорога канатохідця. Нею важко йти, але іншого шляху не існує. Договір закріплював розв’язання для України низки ключових проблем нашого суверенітету. Зокрема, поділ Чорноморського флоту, визначення статусу Севастополя та режиму Чорноморського флоту, розмежування закордонних активів, боргів тощо. Але найголовнішими в договорі є статті про визнання і гарантування недоторканості, суверенітету, територіальної цілісності та незалежності України. Це факт. Ніхто не зможе заперечити цю істину.

Скажу відверто: я не поділяю ідею денонсації договору українською стороною. На мій погляд, з цим не треба поспішати. Адже договір підписаний президентом Росії та ратифікований Держдумою. Його грубе порушення — відповідальність Росії. Нині весь світ бачить непослідовність Росії у вирішенні узгоджених проблем зовнішньої політики, її агресивність до інших країн. В Москві це розуміють: Кремль зацікавлений у тому, щоб перший крок у розірванні договору зробила Україна.

— Леоніде Даниловичу, як завжди, кілька, так би мовити, особистих запитань.

— Ну, давай…

— Давно гітару брали в руки?

— Вже й забув, коли це було. Хоч інколи, знаєш, так хочеться з Люсею (Людмилою Миколаївною, дружиною. — Авт.) сісти удвох і заспівати тихенько пісні — ще з тих наших студентських часів. Коли ми тільки познайомилися.

— А як фізичну форму підтримуєте? Тільки не кажіть, що, як з гітарою, давненько вже не поверталися до спорту. Дивлячись на вас, все одно не повірю.

— І правильно зробиш. Щоранку «накручую» свої кілометри швидким кроком. Використовую модні зараз оці ніби лижні палки для рук — і вперед… Ну і кілька разів на тиждень, за давньою звичкою, у спортзалі працюю з «залізом».

— Хіба це не небезпечно для вас зараз?

— Та які там наші роки!.. Хоча, правда, кілька тижнів тому так захопився, що навіть праве плече трошки зашкодив. Але без цього вже не можу. Звик. Та й нагрузку від роботи добре знімає…

…До машини вийшов проводжати мене сам. З гордістю показував красиві зелені галявини перед будинком із власноруч реалізованим дизайном. «Тут, у затінку, жодна рослина не вижила б. Так я посадив кущі папороті. І ти бачиш, як вони прикрасили цей куточок?» Довго не відповідав на моє останнє запитання про свою заповітну мрію. Потім ніби перепитав: «Та які у мене можуть бути зараз мрії? Якби всі рідні були здорові. І… І, знаєш, так хотілося б побачити, що до України всі у світі ставляться так, як вона того варта. Як вона заслуговує з огляду на її неймовірно унікальне місце у світовій історії. Я знаю, що воно так буде. Має бути і буде… От тільки коли?»

Let’s block ads! (Why?)

Powered by WPeMatico

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.